українска мова за проф спрямуванням
Ретельно охарактеризовано науково - термінологічну лексику, скорочування слів і словосполучень, складні випадки використання власних назв, антонімів, стійких сполук у професійному спілкуванні. Значну увагу приділено аналізу специфіки функціонування іменників, прикметників, числівників, займенників, дієслів і дієслівних форм у професійному мовленні. Проаналізовано і відображено основні синтаксичні особливості простого і складного речення у наукових текстах, складні випадки керування, розглянуто труднощі перекладу тексту з прийменниковими конструкціями.
Щоб ефективно користуватися мовою, щоб досягти успіхів у професійній діяльності спеціалістові потрібно її не тільки знати, а й відчувати, розуміти її структуру, внутрішні закономірності й закони.
Але насамперед навчання мови відбувається у школі під час опанування загальноосвітніх дисциплін, а потім – спеціальному навчальному закладі протягом набуття фахових знань, професії. Протягом всього життя людина збагачує свій словник, оволодіває виражальними засобами рідної мови, читаючи літературу, спілкуючись з іншими людьми, опановуючи спеціальність. Це досягають вивченням закономірностей її фонетичного ладу, будови слова, словотвору, групування лексики, взаємовідношень між словами та їхніми значеннями, поділу слів на частини мови, побудови словосполучень і речень, формування тексту.
У пропонованому посібнику висвітлено найважливіші для наукового і ділового стилів мови питання, що зумовлюють мовленнєві проблеми у спілкуванні фахівців. Частини, що передбачає роботу з текстовою теоретичною інформацією; частини, що передбачає формування і розвиток навичок лексико - граматичного оформлення інформації; частини, завдання якої полягає у вдосконаленні мовленнєвих умінь в усній і писемній формах. Навчальний посібник розрахований на студентів і викладачів внз нефілологічного напрямку підготовки, а також усіх, хто має справу з науковим і діловим стилями у практичній діяльності. Отже, як особистість фахівець є носієм мови, що фіксує у собі загальнонаціональні традиції народу, особливості його історичного розвитку і становлення національної культури, а також засвоєння загальнолюдських цінностей. Але у той же час мова фахівця відображає у лінгвістичних конструкціях (термінах, термінологічних словосполученнях тощо) спеціальні знання, становлення і розвиток конкретної ґалузі. Тобто, створюючи щось нове чи вдосконалюючи вже відоме – технології, апарати, пристрої тощо, – він називає їх новими словами, серед яких можуть зустрічатися як терміни конкретної вузької спеціальності, так і загальнотехнічні чи загальнонаукові. Цього можна досягнути вивченням закономірностей її фонетичного ладу, словотвору, групування лексики, взаємовідношень між словами та їхніми значеннями, поділу слів на частини мови, побудови словосполучень і речень, створення тексту різних жанрів. Свідоцтво про винахід, інженерна стаття, наукова монографія, економічний план, політична програма, художній твір чи картина, науково - фантастичний фільм тощо. Щоправда, існують припущення про те, що у східних слов’ян, зокрема протоукраїнців могли існувати регіональні писемні традиції ще до х ст які були першоосновою формування спільно - давньоруської літературної мови в києві – центрі середньо - наддніпрянських полян. Кожна мова має дописемний період розвитку, лінгвістичні характеристики якого з’ясовуються методами порівняльного аналізу і внутрішньої реконструкції відповідних явищ. Мовотворчі процеси і появи трьох східнослов’янських мов у зазначений період стимулювалися процесами, зумовленими припиненням існування київської русі – держави, що сприяла формуванню літературної мови, спільної для всіх східнослов’янських племен. До виникнення української, як і двох інших східнослов’янських мов, крім власне лінгвістичних ознак системного плану, мають відношення, очевидно, суспільно - політичні чинники, серед яких найважливішими були поділ київської русі у хіі ст. Вчені припускають, що відмінності між південними, західними і північносхідними слов’янами не привели б до утворення трьох східнослов’янських мов, коли б не сукупність історичних умов, що спричинили формування в хіі - хіv ст. Трьох східнослов’янських народностей кожна з яких характеризується спільністю території, своєрідними рисами і закріпленнями у мові тих характерних особливостей, які розвивалися ще в спільносхіднослов’янський період. Друга концепція полягає в тому, що безпосереднім джерелом розвитку української, як і інших слов’янських мов, виступає праслов’янська мова, розпад якої починається в vii ст. Остання сформувалася переважно на базі говірок південно - східного наріччя, але у її розвитку конструктивну роль відіграли також південно - західні і північне наріччя. Аналізуючи етапи розвитку української літературної мови, можна зазначити, що в українському мовознавстві вихід сучасної української мови на історичну арену пов’язують з конкретною датою – виданням у 1798р. Нова українська літературна мова, якою користуємося сьогодні, увібрала в себе писемні традиції давньої української літературної мови, скарби усної народної творчості українців і розмаїття живого мовлення на терені етнічної україни.
Янських мов має багато спільних рис, зокрема основні закономірності у фонетиці, граматиці, лексиці, але набула й своїх рис, мала свої тенденції розвитку, поповнила лексику, збагатила виражальні засоби.
Розкажіть, спираючись на викладені у тексті ;особливості розвитку української літературної мови; і зроблені записи про концепції зародження і становлення української літературної мови, про її місце у всесвітньому розвитку.
Коментарі
Дописати коментар