специфіка філософського значення істотні значення істотні знач та класифікація дисциплін

специфіка філософського значення істотні значення істотні знач та класифікація дисциплін

У практиці мислення поняття використовуються як у складі суджень, так і поза судженнями, тобто самостійно, виражаючи певний підсумок дослідження на конкретному етапі пізнання. У судженнях людини поняття зіставляються один з одним, а при визначенні понять одне з них звичайно підводить під інше, більше широке, більше загальне, визначається через найближчий рід і видову відмінність. У ході своєї матеріальної й духовної діяльності, формуючи сферу людської культури й вищі форми світогляду, люди виробили певні, гранично широкі поняття, що одержали назву філософських категорій. Відзначимо, однак, наявність іншого, досить перспективного, підходу до розуміння поняття, коли воно визначається як єдність загального, особливого й одиничного. Наявність двоякого трактування поняття пояснюється фіксацією різних стадій пізнання прояву категорій, аналіз і вдосконалювання категоріального апарата - найважливіші завдання філософії. Сучасна філософія найчастіше характеризує категорії як продукт пізнавального процесу, як підсумок практичного перетворення миру людиною, тому приймається, що філософські категорії не тільки є найбільш загальними поняттями, але й мають регулятивну функцію. У самому широкому змісті, підкреслюють деякі дослідники, всі категорії можна вважати гносеологічними, тобто теоретичне пізнавальними, хоча в одних може переважати онтологічний аспект (такі категорії фіксують загальні ознаки, сторони об єктів або їхні зв язки й відносини), в інших - логічний або гносеологічний аспект (такі категорії звернені до пізнання, розкривають специфіку об єктно - суб єктних відносин і не мають безпосереднього аналога в матеріальному світі). Фіксуючи загальні аспекти взаємозв язку природи й людини, буття й мислення, категорії визначають саме ті границі, у яких розгортається пошук рішення досліджуваної проблеми, а зв язку категорій відбивають структуру пізнавального процесу.

Будучи формою й практичного, і теоретичного освоєння миру, категорії універсальні, загальні, і тому їх можна розглядати як найважливіший елемент філософської рефлексії. Філософія завжди прагнула не просто описувати наявні структури думки, але й розробляти категорії на основі матеріалу всієї духовної культури й практики поколінь. Ці підсистеми понять відбивають особливості конкретного зрізу реальної дійсності, що змінюється, специфіку певної сфери, окремої області реального миру.

Аналіз системи філософських категорій неминуче приводить до питання про те, на скільки вона велика і які поняття варто відносити до філософських категорій. З одного боку, воно повинне виражати деяку загальну визначеність дійсності, з іншого боку - йому повинна належати особлива роль у логічній структурі філософської системи.

Поняття, що має статус філософської категорії, повинне працювати в будь - якій області знання; причому поняття можуть бути загальними як по обсязі, так і по змісту.

Хоча філософські категорії, дійсно, покликані відбивати невід ємні властивості й найбільш загальні відносини об єктивної реальності, ознака загальності - і в цьому праві його критики - не може бути основним, і одного його недостатньо для виявлення філософсько - категоріального статусу поняття. Один з найважливіших ознак постнеокласичної науки пов язаний з переходом до пізнання складно організованих, багаторівневих систем, що розвиваються, розглянутих, якщо користуватися термінологією і. Філософські категорії відбивають - своїми змістом і взаємними зв язками - ті особливості й відносини, ту суть різноманітної дійсності, до пізнання яких прагнули багато поколінь людей. Без залучення й використання філософських категорій неможливо поглиблене пізнання ні окремих процесів і явищ, ні миру як єдиного цілого, що змінюється. Чітке коло цих гранично широких понять намагалися визначити мислителі різних часів, від представників перших філософських шкіл древньої греції й древньої індії до представників німецької класичної філософії. Поштовхом до їхнього виникнення міг служити складний комплекс протиріч, у якому головну роль грало протиріччя між міфологічними фантазіями древніх мислителів і реаліями суспільної практики.

Основу філософських знань склав, імовірно, своєрідний сплав мистецтва, моральних поглядів і зачатків знань, необхідних для виробничої діяльності людей. У древній греції філософія відділялася від міфологічного світогляду через формування понять, за допомогою яких ішло осмислення природного миру й соціальних явищ. Як особлива форма суспільної свідомості і як специфічна духовна діяльність філософія стала можливої лише після того, «як ця діяльність могла опиратися на поняття, що складалися на основі багатого виробничого, соціального й морального досвіду стародавніх греків. Перші філософські погляди можна розглядати і як підсумок інтуїтивного прагнення з ясувати співвідношення суб єктивного й об єктивного, матеріального й духовного. Серед численних індійських філософських шкіл буддизм дає одну з найбільш ранніх в історії формулювань закону причинності, а це досить важливий аспект діалектичної концепції. Однак, на думку вайшешиків, загальне реально перебуває в самих предметах, і категорії для них - це не поняття як продукт діяльності розуму, а насамперед предмет, позначений певним терміном. Бонгард - левин висловлює припущення, що однієї з перших спроб в історії індійської філософської думки зрозуміти взаємозв язок речей був здогад вайшешиків про якийсь діалектичний принцип. В сучасних умовах життя суспільства в системі гуманітарної підготовки студентів відбуваються модернізаційні перетворення, спрямовані на удосконалення духовного та діяльнісного розвитку особистості, піднесення як загального, так і специфікованого рівня освіченості й культури.

Дисципліна філософія розрахована на викладання студентам вищих навчальних закладів освіти iii - iv рівнів акредитації, які навчаються за освітньо - професійною програмою бакалавра, спеціаліста і магістра на заочному відділенні. Головне завдання в процесі викладання філософії полягає в тому, щоб шляхом ознайомлення студентів із основними проблемами буття природи, людини, суспільства сприяти формуванню їх соціально - гуманістичної орієнтації. Визначати фундаментальні філософські категорії зі сфер онтології, гносеології, праксеології, аксіології, філософської антропології, соціальної філософії; ознайомити з наявними філософськими концепціями в їх поліфонічному і плюралістичному звучанні, що допомагає альтернативному сприйняттю і осмисленню буття та формує сучасні ціннісно - ідеальні позиції особистості. З метою інтенсифікації процесу навчання, удосконалення контролю за засвоєнням матеріалу, доцільно використовувати самостійне вивчення навчального курсу.

Саме світогляд, як свідчить про це вже саме слово, включає у себе не той світ, про який ведуть розмову астрономи та фізики, а той, в якому живе людина і який ми можемо назвати світом людини (або людським універсумом). Звідси випливає те, що світогляд ніби синтезує цілу низку інтелектуальних утворень, таких як знання, бажання, інтуїція, віра, надія, життєві мотиви, мета тощо. Світогляд у цілому постає загальнолюдським явищем, тобто він є притаманним кожній людині в її нормальному стані, зумовлює його надзвичайно велику різноманітність, адже люди дуже по - різному уявляли та уявляють собі і світ, і себе самих, що зумовлює типологізацію світогляду.

Типологія світогляду це не просте перерахування його можливих видів, а, перш за все, виділення типових ознак, за якими та на основі яких пізніше здійснюється класифікація основних видів світогляду.

Тобто, типологія постає у порівнянні з простим переліком більш містким та логічно виправданим способом ознайомлення зі світоглядом з метою його подальшого докладнішого вивчення. Перший тип - міфологічний світогляд - формується на ранніх етапах розвитку суспільства, є першою спробою людини пояснити походження та устрій світу, появу на землі людей та тварин, причини стихійних явищ природи, визначити своє місце в світі. В міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра тощо; антропосоціоморфізм - уявлення про світ у ті часи формуються за аналогією з людським існування, на світ переносяться властивості людини і родового суспільства; одухотворення і персоніфікація всього сущого - людина сприймала природне життя як існування живого організму, населеного демонами, духами, богами.

Так, з міфу виділилися такі сфери духовної діяльності, як мистецтво, релігія, фольклор, філософія, етичні норми та правила, правові уявлення та раціональні знання (пранаука). Релігійний світогляд виникає у період розпаду общинно - родового суспільства, як засіб соціального контролю за поведінкою особи після того, як вона виокремилася з роду.

Він проходить свої ступені зрілості, зв язані з переходом від язичництва, релігійно - міфологічних уявлень та етнічних (національних) релігій до формування релігій світових. Отже, релігійний світогляд, який є фантастичним відображенням дійсності, базується на вірі у надприродні, неземні сили, узагальнює багатовіковий досвід людства, а також включає загальнолюдські норми та принципи, ідеї добра та справедливості, що мають свій вплив на мораль сучасного суспільства. Від попередніх типів світогляду він успадкував їх світоглядний характер, всю сукупність питань про походження світу, його будову, місце людини в світі тощо. По - друге, релігія та міфологія оперують чуттєвими образами, філософія, за допомогою спеціальних засобів раціонального осягнення світу, - системи понять та категорій, методів логічної аргументації та доведення. У наведених вище класифікаціях філософія фігурує як світогляд певного рівня, а це значить, що, хоча всі люди мають світогляд, проте далеко не кожна людина прилучена до філософії і, відповідно, не кожна людина виходить на її рівень у своїх світоглядних орієнтуваннях. Загальнозначущість, тобто спрямованість на розв язання таких проблем, стосуються не окремих осіб, а людства в цілому, кожної людини як представника людського роду.

Хто така людина, хто я такий у цьому світі, можна успішно розв язувати конкретні життєві проблеми (здобувати освіту, створювати родину, дбати про матеріальний добробут тощо). Але ця критичність - не самоціль філософії, не прагнення зруйнувати встановлений порядок речей; вона є початковим моментом рефлексії - вдумливого пошуку ясних і точних підвалин, на яких можна будувати світогляд. На ранніх етапах існування філософії, коли ще не було достеменних наукових знань про світ, онтологія уявлялась як метафізика - вчення про ідеальні, надчуттєві основи буття. Згодом набула поширення натурфілософія - філософія природи; соціальна філософія та філософія історій - розділи філософії, які вивчають людське суспільство, його устрій, основні закони історичного розвитку, місце і роль людини в суспільстві; історія філософії простежує шлях виникнення, становлення та функціонування самої філософії, встановлює її основні тенденції її розвитку.

Завдяки постійній мінливості своєї структури філософія виявляється здатною відповідати актуальним потребам сьогодення, виконувати вкрай важливі для людини та суспільства функції. Філософія обґрунтовує всі ті цінності, високі гуманістичні ідеали, що їх людство виробило, а точніше - вистраждало у складному процесі розв язання проблем і протиріч минулого та сучасності. Тож, узагальнюючи практичний, інтелектуальний і духовний досвід людства, філософія, як справжня мудрість поколінь, з одного боку, застерігає («не переступайте межі. Прогрес філософських знань здебільшого відбувається не у вигляді появи відокремлених у просторі та часі вчень великих мислителів - він є результатом поєднання певних тенденцій. Плюралістичність, себто множинність філософських систем є невіддільною властивістю філософії, оскільки винайти загальновизнаний, правильний для всіх спосіб розв язання філософських завдань просто неможливо; особистісний ракурс. Особисті роздуми окремої людини над унікальністю і сенсом своєї присутності у світі (філософування) стають важливішими, ніж якісь спеціальні дослідження професійних філософів у навчальних закладах або науково - дослідних установах; паралельність. іноді зустрічається точка зору, що поява філософії є своєрідним дивом - настільки неочікувано вона виникає і настільки разюче відрізняється від панівного на той час релігійно - міфологічного світогляду.

Встановлення демократичного суспільного устрою, що дозволив людині усвідомити себе як особистість (ідеться зокрема про стародавню грецію); соціально - економічні передумови.

1) відокремлення розумової прані від фізичної, поява вільного часу для філософських роздумів; 2) класова боротьба і поява нових суспільних сил, що протистояли тим верствам населення, які обґрунтовували своє привілейоване соціальне становише походженням від богів або героїв. Хоча, говорячи про початки філософії, найчастіше згадують передусім давню грецію, на момент виникнення видатні філософські вчення вже з явилися й у стародавній індії та стародавньому китаї. Згідно з деякими підрахунками, 90 % усіх міфів за змістом були пов язані з релігією, розкривали ті чи інші релігійні уявлення і лише 10 % пояснювали походження тих чи інших явищ у природний спосіб. Місце голослівних категоричних тверджень чи простих описів заступають теоретичні міркування про першооснову всього існуючого, при цьому необхідною стає аргументація, доведення авторської точки зору.

Найяскравіші представники - мислителі мілетської (талес, анаксімандр, анаксімен) та елейської шкіл (ксенофан, парменід та зенон), піфагор, геракліт, емпедокл, анаксагор, давньогрецькі атомісти (левкіпп та демокріт); iii етап (iv - ii ст. Своє завдання бачила в тому, щоб проникнути розумом у внутрішній лад космосу і відповідно до здобутого знання правильно побудувати людське життя, зробити його так само гармонійним і щасливим. Це і конкретний матеріальний елемент, який, наче цеглина, є складовою буття, й ідеальне вираження певних математичних та геометричних пропорцій, притаманних космосу.

Сучасник піфагора - геракліт ефеський використав ідеї своїх попередників для побудови цілісної філософської концепції, що поєднувала високий рівень абстрактних міркувань із наочністю. Нам здається, що стріла летить, але насправді стверджував зенон, вона перебуває у спокої, оскільки її політ є лише сумою точок, в яких стріла знаходиться по відношенню до самої себе в нерухомому стані, завжди займає однакове за розмірами місце в просторі. Розробив її ідеї емпедокл, який вважав, що всі процеси світу можна пояснити через взаємодію чотирьох стихій, або елементів (вогонь, повітря, вода й земля), та двох сил протилежного спрямування (любов і ворожнеча). Любов та ворожнеча почергово встановлюють своє панування у світі, а останній перебуває у періодичних станах прямування або до досконалості (так виникають космос і всі форми життя), або до розпаду (який неминучий після панування любові). Розробив її анаксагор, на думку якого все, що існує, складається з частинок, які містять у собі всі якості та властивості світу, - із гомеомерій (частково подібних до всього). Згідно з ученням атомістів і світ, і людина (її душа і тіло) складаються з атомів та порожнечі, причому порожнеча існує сама по собі, вона також потрібна для того, щоб бути ареною для взаємодії атомів. Тому головною рисою цього періоду стає антропоцентризм - принцип, згідно з яким людина вважається центром всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі. ідеї - це безтілесні сутності, що перебувають поза матеріальним світом незалежні від нього, об єктивні; ідеї становлять свій власний світ - світ ідеального буття. 1) виробники матеріальних благ, тобто ремісники та селяни (відповідає спраглий компонент душі); 2) воїни - захисники держави (відповідає запеклий компонент душі); 3) правителі - філософи, які єдині мають право управляти державою (відповідає розумний компонент душі). Декілька разів платон намагався через правителя сіракуз у сицилії втілити свої ідеї в життя, але марно - його навіть продали в рабство, звідки викупили учні. До них він додає (3) рушійну, те, звідки бере свій початок річ, те, що її створює (наприклад, батько є причиною власної дитини); а також (4) цільову, те, задля чого річ існує (приміром, мета прогулянки - покращання здоров я). Йому належить формування закону протиріччя (неможливо, щоб водночас були істинними і певне висловлювання, і його заперечення) та закону виключеного третього (з двох взаємо - протилежних суджень істинним може бути тільки одне). Після смерт олександра македонського його імперія розпалася на кілька царств культура яких становила собою синтез грецької і місцевих східних культур згодом ці царства були захоплені римом, тому пізній еллінізм виступщ потрійним з єднанням - грецького, римського і східного начал. Вона мала полягати в додержанні правильного ставлення до смерті, долі і богів, себто трьох найбільших бід, здатних відвернути людину від атараксії, а також розумного розмежування задоволень і втіх. Спираючись на власне оригінальне бачення фізичного устрою всесвіту, близьке до атомізму демокріта, він повчав, що боги не мають такого вирішального впливу на перебіг світових подій, який їм приписують, тому їх легко задовольнити звичайними, традиційними жертвопринесеннями.

А утримання від судження зумовлене можливістю мислити будь - яке протиріччя, марністю всяких зусиль пізнавати речі і досягати догматичної віри у благо або зло. Неможливість достовірного пізнання випливає з відносності людських органів чуття, з нашої суб єктивної позиції, з необхідності вдаватися до безкінечного регресу в пошуку причин або до порочного кола тощо. її головною особливістю є те, що вона тісно пов язана з релігією, адже основні засади християнського віровчення були водночас і базовими принципами філософії. На відміну від античних уявлень про численних богів як невід ємну частину космічного ладу, бог єдиний, він перебуває над світом (трансцендентний щодо нього) і відкривається віруючому з найбільшою повнотою в акті містичного осяяння, а не раціонального пізнання. У сфері вчення про першопричини та буття світу виходячи з принципу теоцентризму формувалася теорія креаціонізму - викладена у книзі буття на перших сторінках біблії. Згідно із засадами креаціонізму бог створив світ з нічого і понині в кожен момент часу підтримує його існування, розділяючи зі створеним світом свій божественний атрибут - буття. У межах дослідження пізнавальної проблематики було висунуто теорію одкровення, відповідно до якої всю можливу істину про світ бог уже явив у своїх творіннях, а людям залишається тільки правильно витлумачити цю істину.

Більшість середньовічних мислителів визнавала принцип гармонії розуму та віри, співіснування та взаємодоповнення тих істин, які можна осягнути розумом, і тих істин, у які можна тільки увірувати.

історію людського суспільства середньовічна філософія пояснювала теорією провіденціалізму, згідно з якою бог наперед зумовив кінцеву долю світу, і світова історія розгортається відповідно до заздалегідь розробленого божественного плану.

Цей захист часто включав у себе пошук в античній інтелектуальній спадщині таких ідей, які можна було б пристосувати до нового - християнського - світогляду.

) так звані отці церкви - найавторитетніші християнські мислителі - формували у своїх творах визначальні принципи середньовічної християнсько - філософської думки.

Номіналісти вважали, що насправді існують лише окремі предмети (стіл, кінь, дерево), а загальні поняття - це тільки назви, породжені людським мисленням. Міри якостей, що йдуть одна за одною і мають місце в усьому, що існує, мусять передбачати і найвищу міру досконалості, якою є бог; усе, що існує (навіть і те, що на перший погляд здається випадковим, некорисним) має свій сенс, мету і користь; отже, є істота, яка спрямовує всі природні речі до мети; цією істотою і є бог. Вона, хоча і протиставляє себе середньовічній схоластиці, несе на собі відбиток середньовічної культури, і їй притаманні певні риси, що не властиві античності. Філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно - космічному житті, а в середні віки в основу брався бог та пов язана з ним ідея спасіння. Тлумачення останньої як начала несамостійного але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античноп мислення, природа трактується пантеїстично (від грец. Справжній світоглядний переворот епохи відродження проявився такох у поглядах на світобудову ніколая коперніка та джордано бруні геліоцентрична теорія, створена і обгрунтована коперніком, повністі заперечувала середньовічні теологічні уявлення про всесвіт і місце людини ньому.

Він сформулював основний принцип природознавстві всесвіт єдиний, безкінечний; він не породжується і не знищується, не мо зменшуватися або збільшуватися. На складне мереживо світового суспільного розвитку накладається процес виникнення принципово нових змін та ідей – відбувається становлення україни як суверенної держави, формується громадянське суспільство. Нову значущість набувають питання соціальної і особистої активності, відповідальності за свої вчинки у зв’язку з необхідністю переглядати форми й напрям діяльності. У всі епохи філософи прагнули розв’язувати проблеми буття людини, повсякчас повертаючись до питання про те, хто така людина, у чому суть і сенс буття, як їй жити і на які цінності орієнтуватися в епоху переходу від одних життєвих стандартів до інших. У такі періоди філософія допомагає людині глибоко осмислити логіку подій, своєрідність нової ситуації, виробити особисте ставлення до світу і самої себе.

Звісно, філософія, як і мистецтво, сама собою не може врятувати світ, але світ не врятується, якщо не здійсниться глибоке, у тому числі і філософське осмислення тих загроз і сподівань, що домінують у світі і в україні. На відміну від міфології і релігії, які, будучи духовними засобами соціального контролю, з необхідністю породжуються суспільством, філософія покликана до життя особливими соціальними умовами.

Саме філософія допомагає людині вирішувати проблеми її буття, сенсу існування, обґрунтовує пріоритетні цінності в житті суспільства, визначає прийнятні, нестандартні, нетрадиційні шляхи й способи досягнення цих цінностей. Політичні диспути, побудоване на змаганні сторін судочинство пробуджують увагу до законів логіки, формують теоретичну настанову, на якій ґрунтується і розвивається філософія. Філософському мисленню притаманний високий ступінь абстрактності, оскільки теоретичні положення філософії є абстрагуванням від світу конкретних речей, вони є узагальненням, систематизацією і більш глибоким відображенням об’єктів та їх сутностей. На відміну від конкретних, природничих наук, які використовують теоретичну інтерпретацію конкретного емпіричного матеріалу, філософія піднімається на такий високий ступінь наукової абстракції, яка потребує високої культури мислення, уміння оперувати категоріями та знаннями, за якими не завжди можна побачити звичний, видимий оточуючий світ речей та явищ. Таким чином, вивчення філософії є важливою складовою загальноосвітньої, гуманітарної підготовки правознавця і відіграє суттєву роль у формуванні високої загальної культури, уміння логічно мислити, усвідомлювати принципи своєї життєвої позиції та відстоювати їх у вирі суспільних і особистих суперечностей. У процесі вивчення цієї теми необхідно з’ясувати роль філософії у творенні людиною себе та в пізнанні й освоєні світу загалом, визначити функції філософії, знати основні проблеми та типи філософування, орієнтуватись у колі філософських роздумів. Людина та світ, буття та мислення, духовне та матеріальне, загальноцивілізаційне та національне в філософії, сучасний гуманізм та його перспективи тощо. і дійсно, на цьому шляху на нас чекають певні відкриття, які повинні позбавити нас тих сумнівів і суперечностей, які ми встигли набути за час нашого буденного знайомства із філософією. Отож, слід визначити, що таке мудрість і в чому полягає любов до неї, що дасть змогу уточнити історико - філософське й особисте уявлення про те, що таке філософія в її розвитку та призначенні. Щоб бути мудрим, недостатньо життєвого досвіду й бажання – необхідно мати досконалий, наближений до гармонії зі світом спосіб життя і ясний, організований розум. Отже, піфагор тлумачив філософію не стільки як абстрактну любов, прагнення до мудрості взагалі, а передусім як любов до пошуку істини, ствердження добра, осягнення краси у своєму життєтворенні. Головне завдання філософа, на їх думку, – навчити своїх учнів мудрості, яку вони ототожнювали не з пошуком істини, а з умінням доводити те, що вигідно, корисно для кожного індивідуально. ) вважав, що завдання істинної мудрості, філософії полягає в пізнанні вічних і абсолютних істин, що під силу лише філософам, у яких від народження переважає мудра, розумна частина душі. ) також вважав, що софістика є мудрістю хибною, ілюзорною, а не справжньою, і софістів називав тими, хто вміє наживати гроші від вигаданої, несправжньої мудрості. Почнемо з видатного візантійського філософа й богослова іоана дамаскіна (675–753), бо саме його твори були першими свідченнями філософської думки, що стали відомими (наприкінці xi ст. – філософія є наукою про відношення будь - якого знання до суттєвих цілей людського розуму, тоді як філософ є не віртуозом знання, а законодавцем людського розуму (і. Знання були синкретичними, тобто єдиними, такими, що концентрували в собі всю інформацію про світ, його будову і сутність, про людину та її місце у світі, про щастя, сенс людського буття тощо. Так, філософи давньої греції займались вивченням найзагальніших підстав, першооснов, закономірностей світобудови, а під філософією мали на увазі науку взагалі. Зокрема, ці питання сформувалися задовго до виникнення філософії ще в первісному суспільстві, коли люди прагнули якось пояснити світ природи та виявити свої стосунки з ним. Якби це було так, то у людей, які живуть в один і той же час, в одному й тому ж місці, мають приблизно однаковий рівень знань, був би однаковий світогляд. Тобто перш ніж говорити про філософію, слід висвітлити взагалі способи освоєння світу людиною, а також найзагальніше поняття, що виражає відношення людини до світу, – поняття світогляду.

Такий підхід має сенс ще й тому, що філософія разом із релігією і міфологією є лише однією з історичних форм (типів) світогляду (причому історично не першою). А) практична діяльність – полягає в безпосередньому перетворенні предметів матеріального світу, внаслідок чого створюється навколишнє середовище придатне для життя людини, прикладом чого може служити сучасна цивілізація; б) практично - духовна діяльність полягає в такому перетворенні дійсності в уявленні людини, внаслідок якого створюється суб’єктивне, ідеальне бачення світу, світу для людини; в) теоретична діяльність полягає в такому перетворенні дійсності в уявленні людини, внаслідок якого створюється об’єктивне бачення світу, світу незалежно від людини.

Зокрема, німецькі мислителі георг - вільгельм - фрідріх гегель (1770–1831) та едмунд гуссерль (1859–1938) пріоритетним вважали пізнавальне відношення людини до світу, їх співвітчизник макс шелер (1874–1928) стверджував, що зачарування, замилування світом (духовно - оцінювальне відношення) породжує практичне і пізнавальне відношення. Прихильники марксизму стверджували, що практичне (діяльнісне) відношення є специфічно людським типом відношенням до світу і воно породжує, зумовлює інші типи відношення. Очевидно, що різні типи відношення людини до світу виникли одночасно, органічно взаємопов’язані між собою та складають нерозривну єдність практичних дій, теоретичних знань і духовних вірувань, ідеалів та норм. Надання переваги будь - якій із позицій має своєю передумовою переконання, віру в те, що важливіше, суттєвіше для людини – пізнання, практична діяльність чи духовно - оцінювальна модель світу.

У практично перетворюючій діяльності людина прагне до реалізації цілей, у яких у знятому вигляді виражені її потреби й інтереси, а також передбачувані шляхи і засоби їхнього досягнення для забезпечення свого існування, функціонування, розвитку.

Характер його вирішення залежить від рівня розвитку самої людини, її пізнавальних здібностей і можливостей, від рівня розвитку науки і техніки, можливостей виробничо - перетворювальної діяльності, характеру й спрямування інтересів соціальних суб’єктів, від особливостей історичного розвитку суспільства загалом. Багаторазово повторюваний, емпірично фіксований факт, що людська діяльність є усвідомленою, цілеспрямованою, спонукав до висновку про активну роль меті в життєдіяльності людини, про те, що цілепокладальна діяльність є специфічним способом людського буття. Однак, яку б активну роль не відігравало цілепокладання, воно саме зумовлене практикою, цим реальним способом буття людини, об’єктивною необхідністю задовольняти власні потреби.

Проте для досягнення своїх свідомо визначених цілей людина повинна активно впливати на навколишній світ і на саму себе, повинна змінювати його відповідно до своїх цілей. Оскільки людина, укорінена в життя не тільки інстинктивно, а й духовно, поєднує в собі природне і культурне, тлінне і вічне, тілесне й духовне, то на відміну від тваринного світу, вона тільки частково, вибірково включена у світ. Перше питання пов’язане зі з’ясуванням, пізнанням загальної картини світу, причому філософія, на відміну від конкретних наук, виступає як універсальне теоретичне пізнання, вивчає начала всього сущого, виявляється як здатність інтелекту до над - досвідного знання. Людина зрештою завжди діє осмислено – в основі її окремих дій, вчинків, думок лежать загальні, цілісні уявлення, сукупність яких називається світоглядом. Форму суспільної свідомості; форму самосвідомості особистості; систему поглядів на світ і на місце людини в цьому світі; систему принципів діяльності людини; інтегральний погляд людини на світ як ціле; спосіб духовно - практичного освоєння світу.

У цьому визначенні акцентується увага на активності людини, її здатності до творчого, осмисленого відношення до світу, його освоєння відповідно до своїх уподобань, цілей, сенсожиттєвих орієнтирів. Отже, у світогляді ми повинні визначити різні його структурні виміри, зокрема компонентну, рівневу й функціональну структури, за допомогою яких людина виражає своє ставлення до навколишньої реальності і формує власну позицію в цьому світі. Зречення переконань або розчарування в них – завжди особистісна трагедія, тому що переконання є ідеєю, яка пройшла крізь серце людини, пережита і вистраждана нею. Духовно - практичне освоєння світу, у якому світові дійсному, світові наявного буття протиставляється світ належного, світ ідеалів, цілей, сподівань, трансцендентний світ належного буття. Світогляд за самою своєю сутністю є універсальним, оскільки інтегрує знання і переконання, а також практичним, адже орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. Згідно з його словами, людина, котра потребує переконань, не має мети в собі, уникає духовного зусилля, здатна лише на жорстке однобічне бачення цінностей. іншими словами, відкритий світогляд на засадах свободи й толерантності може ствердитися в культурі своєрідним ствердженням у духовному просторі особистісного виміру суспільних відносин. – досвід (індивідуальний, сімейний, груповий, національний, клановий, суспільний, загальнолюдський), на основі якого формується світовідчуття – основа світогляду; – мета, яка усвідомлюється через універсальні норми діяльності, серед яких потреба, інтерес, мета, засоби, результати, наслідки, на основі яких формується світоспоглядання; – цінності (щастя, любов, істина, добро, краса, свобода тощо), на основі яких формуються переконання, ідеали людини та складається її світосприйняття; – світовідчуття – визначає чуттєво - емоційну сферу, що формує наше ставлення (позитивне чи негативне) до певних процесів дійсності. На цьому рівні формуються життєві ідеали людини, які і визначають характер її поведінки, визначають, що приймати, а що – ні, тим самим, зумовлюючи вольові прояви; – світорозуміння – найвищий рівень світогляду, який цілісно визначає систему наших знань про навколишній світ у єдності причин і наслідків, тим самим, пояснюючи природу об’єктивних і суб’єктивних процесів і явищ, що наявні у світі. На більш низькому рівні (його часто називають світовідчуттям), маючи на увазі чуттєво - емоційну сферу людського буття, соціально - культурні традиції та соціально - психологічні стереотипи, думки, оцінки, функціонують без належного їхнього осмислення. Коли ж наші думки, оцінки і вчинки ґрунтуються на знаннях, коли судження наші об’єктивно аргументовані певними теоріями чи законами, коли ми здатні критично осмислити свій досвід і знання – такий рівень світогляду є вищим, його називають світорозумінням. Це – сама духовно - практична природа світогляду, яка набирає свого концентрованого вияву в такій його загальній функціональній ознаці, як освоєння, перетворення світу.

Наприклад, егоїзм як риса одного світогляду може протиставлятися альтруїзму іншого, гуманність – антигуманності, цинічність – мрійливості, релігійність – безбожності, буденність – науковості, реалістичність – фантастичності, оптимістичність – песимістичності, цілісність – фрагментарності, індивідуальність – колективності, консервативність – ліберальності тощо. Окрім того, людина завжди поділяє реальний світ на той, що є – наявний – і той, що вона творить, конструює, тобто має бути – світ належного (внутрішній світ – мрій, сподівань, віри). Що ж до людини, то її еволюція з певного моменту набуває зворотнього спрямування, тобто наш далекий предок дедалі більше позбувався суто природних органів, що їх він використовував для пристосування та для боротьби за виживання. Перш ніж здійснити характеристику основних типів світогляду, які людство виробило в межах свого історичного розвитку, варто звернути увагу на факти, підтверджені представниками як природничих, так і гуманітарних наук. Це означає, що кожна людина в основних своїх вікових стадіях (дитинство – юнацтво – зрілість) у згорнутому вигляді повторює відповідні етапи становлення людства, способи їх практичного та духовного освоєння, виділення з природи та осмислення цих процесів. Або ж, з іншого боку, людство проходить етапи свого духовно - інтелектуального формування у відповідності з індивідуально - віковими особливостями окремої людини.

З цього випливає, що світоглядне самоусвідомлення людини і людства здійснюється за приблизно однаковою схемою, що переконливо довели дослідження психоаналізу.

Осмислення типів, типології світогляду – це не просте перерахування його можливих проявів, а, перш за все, виділення характерних типових ознак, за якими та на основі яких пізніше здійснюється узагальнення, класифікація основних типів світогляду.

Тобто типологія постає в порівнянні із звичайним переліком більш містким та логічно виправданим способом ознайомлення із світоглядом з метою його подальшого детальнішого пояснення. Оскільки світогляд є складною системою поглядів, переживань, почуттів, і відрізняється своїми особливостями в кожної людини, то можна виділити такі типи світоглядів. – світоглядна позиція, яка заперечує існування сакрального, надприродного бога (богів); – за способами існування світогляд поділяється на груповий та індивідуальний, хоча без особистості та поза особистістю не може існувати жодна світоглядна система. Здоровий глузд закарбовується в афоризмах життєвої мудрості та у максимах духовного життя народу, а теоретичний світогляд – у логічно впорядкованих системах, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обґрунтувань. Типи світоглядупов’язані з видами відношення до природи (пасивно - споглядальне відношення до природи, любування нею) наприклад, у японців є особливий день, коли вони любуються квітучою вишнею; збиральне відношення – суто тваринне відношення; художньо - поетичне відношення (натюрморт, пейзажний живопис); міфологічне і релігійне відношення; магічне відношення; наукове відношення; виробниче відношення. Воно означало закріплення у формах духовно - практичного освоєння світу виокремлення людини із світу природи й водночас обґрунтування створюваного соціального світу.

У релігійній свідомості вже чітко розмежовується суб’єкт та об’єкт, а отже, долається характерне для міфу розчинення людини в природи і закладаються основи проблематики, яка стане специфічною для філософії. Отже, по - перше, релігія постулює світ ідеальних сутностей, що у практичному плані веде до обґрунтування пріоритету духу над тілом, необхідності вимоги турботи про душу з усіма наслідками для способу життя віруючих; по - друге, релігійний світогляд є практичним, оскільки віра без справ мертва. У зв’язку з цим віра в бога та надприродний світ взагалі викликає своєрідний ентузіазм, тобто життєву енергію, яка надає розумінню цього світу життєвого характеру.

Якщо для міфу головним є обґрунтування зв’язку індивіда з родом, то для релігії – досягнення єдності з богом як втілення святості та абсолютної цінністю. Відношення до нього носить світлий, радісний характер, сприяє формуванню ідей гуманізму; 5) у забезпеченні спільних, єдиних образів, які нормують комплекс почуттів, звичаїв. Виникнення філософії означало появу особливої духовної настанови, суть якої полягає у пошуках гармонії між картиною світу і життєвим досвідом людей, їхньою вірою, ідеалами та сподіваннями.

Соціальна значимість філософії обумовлюється прагненням її прихильників забезпечити верховенство розуму, інтелекту, знань в процесі як пізнання світу так і самої людини.

Philosophia – любов до мудрості) – теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві, що зближує її з такою світоглядною формою як наука. Зближує науку з філософією і та обставина, що філософія, як і наука, прагне логічно обґрунтувати свої положення, довести їх, виразити у теоретичній формі. Принципова відмінність філософії і релігії зберігається навіть попри ту обставину, що окремі філософські вчення змістовно можуть бути близькими до релігії. Основним питанням світогляду є питання про відношення людини і світу, про те, як людина повинна розуміти світ і діяти, щоб вижити і розвивати свої здібності (основним питанням релігійного світогляду є питання про відношення духу і буття. Життя суспільства – це життя його членів, а окрема людина може одержати умови для людського життя лише завдяки суспільству, саме воно робить людину людиною. Філософія є результатом розвитку світогляду, пошуку граничних підстав буття світу і людини задля того, щоб дати глибоко обґрунтовану відповідь на питання про відношення людини і світу, тобто на основне питання світогляду.

Тут він пише, що маленька дитина керується принципом насолоди, підліток – принципом могутності (прагненням до самоствердження), а зріла особистість прагненням до сенсу.

Неповноліття із власної вини – це таке, коли причина полягає не в нестачі розуму, а в нестачі рішучості і мужності користуватися ним без керівництва з боку когось іншого. Лінощі і боягузтво – ось причини того, що така велика частина людей, яких природа вже давно звільнила від чужого керівництва, все ж охоче залишаються на все життя неповнолітніми; з цих самих причин так легко інші привласнюють собі право бути їх опікунами.

Вона подає широкий спектр міркувань і висновків видатних мислителів усіх часів і народів щодо сенсу людського життя і кожна людина може обрати ті з них, які вона вважає найбільш ґрунтовними, і визначити сенс свого власного життя. З давніх - давен розуміння питань про світ загалом, про людину та її місце у світі, про сенс життя допомагало людині знайти духовний спокій і гармонію, пережити душевні потрясіння. Вони наповнили філософське вчення змістом містичного характеру, пропагуючи всеосяжність долі, фатуму, але водночас надаючи індивідові можливості скористатися власною автономією на локальному рівні його існування. Тобто, попри власні переконання містичного характеру, стоїки позиціонували людину в плані притаманної їй індивідуальності та автономії її безпосереднього волевиявлення. Узагальнюючи світоглядні позиції, притаманні стоїкам та епікурейцям, скептики вказували на відносність, суперечливість людського пізнання, на його формальну недоказовість і залежність від різнопланових умов, а саме.

Усі зазначені цінності слугують умовами виживання кожної окремої людини і людства загалом, вони мають величезний енергетичний потенціал і слугують аксіологічними константами, які спрямовують всю діяльність людини.

Життя людини – це розвиток, реалізація й удосконалення всіх здібностей, закладених у ній природою – фізичних, духовних та інтелектуальних, досягнення нових вершин. Життя вимагає від людини опанування найближчої сфери світу, у якому вона живе, – матеріального, духовного, інтелектуального, – і перетворення її на свою власність. Чим більша власність, тим ширші можливості вибору, а з іншого боку, чим більшою мірою людина відчуває себе вільною, тим легше їй опановувати матеріальну, духовну та інтелектуальну сфери.

Кант затвердив у свідомості суспільства ідею про те, що людство загалом і кожен його представник зокрема має гідність вже з огляду на приналежність до людського роду.

Якщо людина має лише мінімальну матеріальну власність, здатну забезпечити тільки найпростіші життєві потреби, то вона може бути гідною завдяки духовній чи інтелектуальній власності. По - перше, людина встановлює, ким вона хоче бути, що хоче робити в житті, й одночасно шукає у глибинах своєї особистості, ким вона є, у чому її суть, для чого вона народилась на світ. Знайомлячись із думками видатних мислителів щодо людського життя, людина вибирає ті з них, котрі знаходять відгук в її душі, і з них вибудовує свій ідеал, який, власне, виражає її глибинну суть, і намагається її реалізувати.

Енгельс прагнули довести право пролетарів на звільнення від нещадної експлуатації буржуазією, навіть більше – на революцію, на зруйнування буржуазного ладу і завоювання влади.

Фундатори марксизму запропонували своє формулювання основного питання філософії – як чинника суспільного життя, чинника класової боротьби між пролетаріатом і буржуазією. З їх позиції це питання про відношення граничних сутностей, підстав філософії як теоретичної системи, найбільш фундаментальних її категорій – матеріального та ідеального, матерії, буття та свідомості, духу.

Що є первинним – матеріальне чи ідеальне, і чи здатна людина пізнати світ, інакше кажучи, чи можлива ідеальна модель матеріальних об’єктів, тобто модель, побудована в мисленні. Основне питання філософії в марксистському формулюванні є найглибшим теоретичним підґрунтям вирішення питання про співвідношення матеріального та ідеального в суспільному житті. Енгельс вважали пролетаріат, робочий клас носієм матеріального начала, а буржуазію – ідеального і зробили таким чином це питання філософським підґрунтям основного питання ідеологічної боротьби пролетаріату з буржуазією – питання про право на панівне становище у суспільстві. За допомогою цих міркувань теоретики обґрунтовували головне положення своєї теорії – положення про те, що пролетаріат повинен відігравати провідну роль у суспільстві і має право добитись керівного становища у суспільному житті революційним шляхом. Проте слід зазначити, що у сфері виробництва матеріальних благ провідна роль належить не пролетаріату, а тим, хто керує виробничим процесом, передусім власникам підприємств, капіталістам, буржуазії. Обидві ці концепції мають однакове право на існування, обидві вони є гіпотезами, отриманими шляхом екстраполяції реальних явищ і процесів, обидві мають ідеологічне підґрунтя. Матеріалісти просто вірять у первинність матерії, а ідеалісти – у первинність духу, свідомості, але ніхто з них неспроможний спростувати протилежні переконання. Матеріалісти доводять, що матерія первинна, свідомість вторинна, тобто що матеріальні об’єкти існують незалежно від свідомості, ідеалісти дотримуються протилежної точки зору.

Але твердження про те, що об’єкт справді існує незалежно від нас і наших пізнавальних засобів, є результатом екстраполяції процесу уточнення образу об’єкта за межі досвіду.

Якщо припустити, що камінь існує сам по собі, незалежно від нашої свідомості, без зв’язку з нею, то ми нічого не можемо сказати про те, яким він є у цьому стані. На їх думку, комунізм (та його перша фаза – соціалізм) повинен бути більш високим порівняно з капіталізмом етапом розвитку суспільства, забезпечити народу кращий рівень добробуту і культури.

Усі засоби виробництва належали державі, якою керувала комуністична партія, точніше, її апарат на чолі з центральним комітетом та генеральним секретарем. Він урахував тих, хто загинули під час так званої великої жовтневої революції 1917 року, громадянської війни, через політичні репресії, голодомор, у війні із фінляндією, у другій світовій війні, а також ненароджених через ці події. А в 1933 році під час виборів до бундестагу (німецького парламенту) німецька комуністична партія не змогла об’єднатися з соціалістичною партією, бо сталін заборонив їм це робити.

Комуністи змогли захопити владу в нашій країні й утримувати її протягом 74 - ти років завдяки жорстокому терору, пропаганді та значним природним ресурсам, передусім покладам нафти, газу, вугілля тощо. Слід зазначити, що матеріалістичне та ідеалістичне рішення основного питання філософії залишаються філософським підґрунтям ідеологічної боротьби між комуністами та їх супротивниками і в наш час. Причини полягали в тім, що радянське керівництво підірвало економіку країни непомірними витратами на силовий блок, підтримку прокомуністичних режимів в усьому світі та на грандіозні збиткові проекти.

Марксизм - ленінізм можна розглядати як четверту світову релігію (різновид неоязичництва), причому на відміну від інших світових релігій він обіцяє рай не на небі, а на землі. У сучасному світі боротьба робітників із власниками засобів виробництва, у тім числі й ідеологічна, відійшла на другий план у житті людства, а на перший план вийшли необхідність подолання загрози атомної війни та вирішення екологічної проблеми.

Під час обговорення питання про співвідношення свідомості й буття (зокрема суспільної свідомості та суспільного буття) як основного питання філософії на перший план висувалось питання про те, що є первинним, а що вторинним, то у ххі ст. Практичне завдання людини у цьому світі й полягає в тім, щоб досягти істини про буття, на цій основі побудувати картину належного і відповідним чином змінити буття. Комуністи віддають перевагу подоланню однією протилежності іншої (навіть її знищення), а в сучасному світі основним повинен бути інший метод – гармонізація протилежностей, відшукання консенсусу між сторонами конфлікту, їх поєднання (злиття) у синтезі. Для того, щоб нормально розвиватись, суспільство потребує врівноваженості, гармонії прав і свобод, причому не самої лише формальної рівності, а реальної. Формальну рівність треба доповнювати врахуванням внеску громадянина до суспільного блага, а також соціальними пільгами тим, хто нездатний захистити свої права (неімущим, інвалідам, дітям тощо), беручи при цьому до уваги необхідність збереження суспільної рівноваги.

Категорія справедливості (соціальної справедливості) оцінює суспільну дійсність, яку слід зберегти або змінити з позицій належного, і фіксує в узагальненому вигляді принципи взаємовідносин особи та суспільства, класів, соціальних груп, ґрунтовно характеризує людську діяльність. Неповноліття із власної вини – це таке, коли причина полягає не в нестачі розуму, а в нестачі рішучості й мужності користуватися ним без керівництва з боку когось іншого. Лінощі і боягузтво – ось причини того, що така значна кількість людей, яких природа вже давно звільнила від чужого керівництва, все ж охоче залишаються на все життя неповнолітніми; з цих самих причин так легко інші привласнюють собі право бути їх опікунами.

Можна сказати, що інформаційне суспільство, тобто нинішній етап еволюції людства, є добою принципово іншого, більш повнішого використання розуму порівняно з усіма попередніми.

інакше кажучи, якщо раніше між часом здійснення нового відкриття і часом його застосування у сфері виробництва був великий інтервал, то нині його практично нема. Те, що було добре для індустріального xx ст коли нововведення, народжені у воєнно - промисловому комплексі, перетікали в цивільні галузі, зараз все помінялося і зараз основний блок нововведень генерується цивільними галузями наукомісткої продукції, і вони приходять у військово - промислову галузь. Бути людьми майбутнього означає бути володарями розуму і частиною глобального суперрозуму, який створюється вже сьогодні за допомогою інформаційних технологій. Громадяни демократичних країн працюють, щоб поліпшити своє матеріальне становище; люди завтрашнього дня вибиратимуть собі справу за інтересом і покликанням. Моральність аж до недавніх часів трималася головним чином на релігійному залякуванні, страху перед неминучою відповіддю перед всюдисущим господом; криза віри, наявна в нашому столітті, виявила, що побоювання ф. Деякі дослідники вважають, що за російською ідеєю приховуються геополітичні амбіції, а також ідеологія російського великодержавного шовінізму та імперіалізму.

Милосердя, інтереси своєї сім’ї, повага до батьків, щастя і добробут дітей, самоприниження і самозречення, приниження своїх заслуг, потяг до справедливості, релігійність, доброта і гостинність, терплячість (толерантність). Російська ментальність знаходиться сьогодні в історичній безвиході, у духовній безвиході, у безглуздому і безперспективному болоті архаїзуючого реваншизму і саморуйнувальної агресії, спрямованої проти миру.

Принагідно зазначимо, що рабський менталітет, кріпацько - монархічна психологія російського народу є основною причиною перемоги більшовиків у громадянській війні та азійського вибору росії. У 1917 році після кількох місяців демократії було встановлено тоталітарну державу – срср, у 90 - х роках минулого століття після кількох років демократії знову виникла тоталітарна держава – російська федерація. Зрозуміло, що ідея розбудови української держави на території від сяну (річка на львівщині та в польщі) до дону не може слугувати стрижнем ідеології сучасного українського народу.

Вітчизняна філософія має стати теоретичним підґрунтям ідеології сучасного українського народу, яка б об’єднала усіх громадян нашої держави і допомогла подолати нинішню соціально - політичну кризу, відстояти свої інтереси у боротьбі з російською федерацією. Будь - яка наука має характерний лише для неї предмет, яким і визначається самостійність, унікальність і особливості тієї чи іншої науки, її відмінність від інших систем знань. Якщо додати до зазначеного вище, що в такому разі предмет науки розуміють як коло питань, які вона вивчає, то таким чином можна отримати узагальнене уявлення про цей підхід. Основна відмінність предмета від об’єкта полягає в тому, що предметові належать лише головні, найсуттєвіші з огляду на конкретне дослідження, властивості, якості й ознаки об’єкта. Світ – філософська категорія, яка відображає все, що оточує людину (природні речі і явища, соціальну дійсність), а також духовний стан власне людини (почуття, емоції, знання, переконання, мрії, ідеали, вірування тощо). У зв’язку з тим, що предмет філософії є історично змінним, то фактично до обсягу предмета філософії належить уся історія філософії, сукупність усіх філософських концепцій, запропонованих різними філософами у різні історичні епохи.

Залежно від потреб практичного і теоретичного освоєння дійсності, людину, як правило, цікавили не усі відразу, а ті чи інші сторони відношення людини і світу.

Це були або питання, пов’язані з пошуком першооснови світу, його загального початку, про те, як світ улаштований, або питання про місце людини у світі, питання пізнання світу.

Однак, у якому би плані й у якому би взаємозв’язку і послідовності ці питання не ставилися, у кінцевому рахунку усі вони були підпорядковані осмисленню людиною сенсу свого буття. «до об’єктивних причин належать стан, рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ (природу, людину, суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому.

Вони залежать від історико - філософської рефлексії виявлення реального, об’єктивного змісту тієї чи іншої концепції предмета філософії, певної інтерпретації в нових історичних умовах. Все ще тривав процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які інституціалізувалися в окремі наукові дисципліни (психологія, соціологія, політологія). – аналіз найбільш загальних питань пізнання (з’ясування того, пізнаваний чи непізнанний світ; які можливості, методи й цілі пізнання; у чому полягає власне самого пізнання і що є істина; який суб’єкт і об’єкт пізнання); якщо зважати на загальну спрямованість філософії, то її можна трактувати як осягнення найзагальніших підстав світу, всезагального розумом чи інтуїцією. Водночас філософія намагається звести всі ці різноманітні виміри світу до певного принципу, субстанції – бога, космосу, природи, матерії тощо, пояснювати їх, ґрунтуючись на цій субстанції. На відміну від космоцентризму античності, для якої було характерне розуміння буття як дійсного космосу, у середньовічній філософії предмет філософії розуміли інакше.

Значні зміни у визначенні предмета філософії почались наприкінці xvi –початку xvii ст коли виникає експериментальне природознавство і починається процес розмежування філософії та конкретних наук – спочатку механіки земних та небесних тіл, астрономії та математики, потім фізики, хімії, біології тощо. У визначенні предмета філософії постає нова проблема – місце філософії в системі конкретних наук, співвідношення предметів конкретних наук та предмета філософії. Одна, позитивістська, – нігілістична щодо філософії і її права взагалі мати свій предмет; друга, згідно з якою предмет філософії або включає як свій суттєвий елемент натурфілософію – особливе філософське вчення про природу, або як метафізика – умоглядна, спекулятивна філософія, не спираючись на узагальнення конкретних наук, в межах свого предмета задає, окреслює предмети конкретних наук (р. З точки зору метафізичного методу і в природі, і в суспільстві, і в духовній сфері об’єкти, процеси, явища існують відокремлено, без взаємного органічного зв’язку, вони не розвиваються. Діалектичний метод у філософії, на противагу метафізиці, підкреслює, акцентує увагу на універсальному зв’язку всіх явищ природного, соціального і духовного вимірів дійсності й принципі саморозвитку її. Це необхідно враховувати, оскільки у визначенні предмета філософії, згідно вчення марксизму, суттєвими є питання про співвідношення матерії та свідомості, або, що фактично те саме, природи та духу.

Визнання первинності матерії і вторинності свідомості – це визнання матеріалізмом того, що основою світу є об’єктивна реальність, що саме її розвиток – умова виникнення і розвитку свідомості. Кант намагався вирішити шляхом пошуку метафізичних апріорних синтетичних суджень і, не знайшовши їх, наділив філософію регулятивною функцією відносно наук, моралі тощо, то сьогодні проблемне поле пошуку рішення і ширше, і складніше, ніж за часів і. Адже якщо раніше логіка в пошуках збагачення свого змісту зверталась до евристичних джерел математичних наук, то сьогодні вона все більше спирається на таке джерело, як повсякденна мова в таких її проявах. Предмет філософії містить у собі і відповідь на питання про те, як світ улаштований, яка його загальна структура, які в ньому існують зв’язки і відношення, а також питання про стан, у якому людина і світ знаходяться, які закони існують у світі, у чому полягає джерело руху, розвитку.

Питання про те, як улаштований світ, питання про структуру і стан світу знайшло своє рішення у двох основних концепціях – діалектичній та метафізичній. Тобто загальне містить у собі не тільки те, що дійсно було у минулому, але й усе те, що могло бути; не тільки те, що дійсно тепер, а й усе те, що може бути.

Щодо філософії, то вона обов’язково враховує зацікавленість людини в результатах пізнавальних зусиль, пізнає загальне не просто як можливе і дійсне, але і як бажане.

Розділяючи філософське (світоглядне) знання і знання наукове, ми виходимо з поділу самої реальності на суб’єкт (активну частину реальності, яка є носієм предметно - практичної, вольової, пізнавальної та іншої активності) та об’єкт. Об’єктом же є, як правило, навколишній світ загалом або ж у тих чи інших його частинах (об’єктом у цьому плані буває і сама людина, оскільки активність може бути спрямована на саму себе або ж на іншу людину або людей). Перетворення і спілкування можливі лише на ґрунті напрацьованих самою людиною програм, що діятимуть тільки тоді, коли правильно відбивають світ, висловлюючи життєвий сенс і ключові ціннісні орієнтації людини.

На шляху перетворення та спілкування, пізнання та ціннісно - орієнтовної діяльності людина неминуче відтворює фундаментальні суперечності власного буття. До них належить естетичне освоєння, в якому людина гармонізує власний зовнішній та внутрішній світ відповідно до ідеалів краси, і релігійне ставлення до світу, що порушує питання про наявність у світі основ, більш високих, аніж усе те, що зв’язане із скороминучим задоволенням людських потреб. З другого боку, філософія є загальнотеоретичною і загальнометодологічною основою наук, озброює їх знаннями принципів, законів, категорій науково - творчого мислення, дає їм найголовніші пізнавальні орієнтири.

Так, гносеологічні висновки щодо можливості або неможливості пізнання істини зумовлюють різні і навіть протилежні світоглядні, онтологічні, праксеологічні, методологічні й аксіологічні висновки.

Виокремлення методологічної функції як визначальної зумовлене тим, що філософія посідає особливе місце в процесі духовно - практичного освоєння світу, усвідомлення буття в структурі суспільної свідомості. Кожна із форм суспільної свідомості, виступаючи як усвідомлення залежності життєдіяльності людини від певної сфери реальності, являє собою відображення саме цієї конкретної сторони суспільного буття. Філософія ж, розглядаючи в самій узагальненій формі відношення людини до світу і до самої себе, розглядає не окремі сфери буття людини як такі, а їхній взаємозв’язок через призму розкриття природи і сутності світу, природи і сутності людини і їхнього взаємозв’язку.

На думку сучасних науковців, загальною для філософії є функція загальнометодологічна, яка полягає в тому, що її основоположні принципи, закони, понятійний апарат можуть бути використані в будь - яких сферах наук пізнання як загальні методи дослідження тих чи інших явищ. Під методологією варто розуміти систему вихідних, основних принципів, що визначають засіб підходу до аналізу й оцінки явищ, характер відношення до них, характер і спрямованість пізнавальної і практичної діяльності. Ця функція підкреслює, що філософія повинна обґрунтовувати вихідні, основоположні принципи, застосування яких визначає загальну спрямованість осмислення дійсності, направленість пізнавальної і практичної діяльності. Ця функція передбачає, що відношення людини до світу повинно виходити з усвідомлення нею сутності світу й людини, найзагальніших основ буття, усвідомлення людиною свого місця у світі і відношення до нього, усвідомлення загальної структури наукової картини світу.

Тому, переважна більшість філософських шкіл із позицій певного класу формують світогляд і впливають на суспільну діяльність із певних соціальних (класових, національних, групових тощо) інтересів. Світоглядна функція філософії полягає в тому, що вона, збагачуючи людей знаннями про найзагальніші підстави світу і людини, про її місце у світі й можливості пізнання і освоєння світу, впливає на формування життєвих принципів, на усвідомлення соціальними суб’єктами цілей і сенсу життя, а також орієнтації та мотивації в суспільному процесі. Практично - діяльна функція філософії полягає в тому, що вона перетворюється в знаряддя активного, перетворювального впливу на навколишній світ і на самого людину.

– соціально - політичні чинники, оскільки юристи завжди знаходяться в полі інтересів державної влади і їх діяльність має політичне забарвлення; – соціально - правові чинники, пов’язані з тим, що юристи відображають принципи діючого права, якість законодавчих, урядових і відомчих актів. Співробітник з огляду на виконання своєї професійної ролі повинен постійно демонструвати власні правові знання, оскільки рівень його професійної свідомості безпосередньо залежить від обсягу і засвоєння нормативних документів. Працівники поліції здобувають правові знання в системі організованого правового навчання (пасивне сприйняття знань) та в міру необхідності для ефективного виконання професійних обов’язків (активне засвоєння вимог чинного законодавства шляхом самостійного вивчення документів, а також під час занять зі службової та спеціальної підготовки). Аксіологічна функція вказує на місце цінностей у житті, на структуру ціннісного світу, тобто на зв’язок різних цінностей між собою, зв’язок із соціальними й культурними факторами та структурою особистості. Отже, філософія – особлива форма теоретичного знання про світ як цілісність, про найзагальніші підстави світу й можливості їх осягнення людським розумом, які відтворюються в найбільш загальних поняттях (категоріях). Вона спрямована на вироблення системи знань, що виражають ставлення людини до природної та соціальної дійсності, і тим самим слугують її світоглядно - методологічними орієнтирами, програмуючи поведінку в суспільстві. Якщо перший варіант передбачає зображення філософії у вигляді історії ідей або думок великих людей, то другий шлях є історією світогляду, що дозволяє нам, перефразовуючи м. Філософію та історію філософії не можна відділити від культури, внаслідок чого філософія перебуває в безперервному пошуку цінностей, здатних конструювати той чи інший ідеал суспільного життя та ідеал людини як такої. історія філософії як світогляд, історія ідей, як феномен культури і науки, є зовнішньою історією філософії, тоді як внутрішня історія є завершення філософської думки самою собою і тим самим визначає свою історію. Тому філософія є історією висловлювань людської думки про дійсність, яка включає в себе здатність людини бути уважним до всього сущого, і до того, що відбувається. Канта; – філософська школа – сукупність учень, об’єднаних загальними ідейними основами, що зумовлює спадкоємність, пряму передачу ідей від одних філософів до інших. іонійська школа, піфагорійська школа, ціла низка сократичних шкіл (кінічна, мегарська, школа кіренаїків), зрештою школи платона й арістотеля та ще чимало інших; – філософська течія – сукупність учень, об’єднаних спільними, хоча часом модифікованими, ідейними принципами, які належать як до однієї, так і до різних шкіл. На відміну від філософської школи, де ідейна єдність забезпечується спільністю ідейного джерела, наступністю в порушенні й розробці філософських проблем, загальним баченням способів їх розв’язання, – на відміну від цього в межах філософської течії стверджується спільність деяких вихідних комплексів ідей і способів їх розгортання у філософському знанні. Такими є, наприклад, позитивізм, екзистенціалізм, неокантіанство, неотомізм, прагматизм тощо; – філософський напрям – сукупність течій, що мають у своїй основі спільні ідеї. Перший у різний спосіб стверджує й розвиває принцип первинності матеріальності світу, вторинності духу, а другий – принцип субстанційності духу, його визначальної ролі щодо світу й усієї людської реальності. Але історично так склалось, що саме філософія була тією колискою, з якої виросли і наука, і мистецтво, і мораль, і право і набули статусу самоусвідомлюючих особливих проявів людського духу та практики життєдіяльності людини та суспільства. Серед багатьох причин філософської неперервності й універсальності не малу роль відіграють внутрішня логіка розвитку філософських знань та національні традиції у формі постановки філософських проблем, підходів до їхнього вирішення. Духовна історія людства засвідчує, що видатні філософи, творячи свої вчення, доктрини, водночас творили й універсальні світоглядні системи, котрі мали велику теоретичну і життєво - практичну значущість для людства. Відповідно до особливостей тієї чи іншої історичної епохи, культури народів, їх цивілізаційних, національних надбань, філософія пропонувала людству величезну кількість варіантів вирішення цих важливих проблем. Серед них були більш або менш ефективні, просто надумані, спекулятивні, далекі від життя, однак філософія за будь - яких обставин завжди була у пошуку і засвідчувала наміри допомогти людству дати відповіді на всі питання, які історія ставила і ставить перед ним. істинна, життєва філософія виникає з практично - діяльного, пізнавального і перетворюючого ставлення людини до світу, з потреби дати в раціональній, теоретичній формі відповіді на питання, поставлені самим життям. Цінність філософії – у пробудженні творчого, конструктивного осмислення людиною себе, світу, суспільної практики та витоків суспільного просування в майбутнє. Світ – філософська категорія, яка відображає все, що оточує людину (природні речі і явища, соціальну дійсність), а також духовний стан самої людини (почуття, емоції, знання, переконання, мрії, ідеали, вірування тощо). Світогляд – це синтез знань, переконань, почуттів, емоцій, переживань, волі (готовності до певних дій), цілей, мрій, надій, вірувань, ілюзій, сподівань, ідеалів тощо, які формуються в процесі життєдіяльності людини під безпосереднім впливом її матеріальних і духовних умов життя. Філософія – особлива форма теоретичного знання про світ як цілісність, про найзагальніші підстави світу та можливості їх осягнення людським розумом, які відтворюються в найбільш загальних поняттях (категоріях). Вона спрямована на вироблення системи знань, що виражають ставлення людини до природної та соціальної дійсності, і тим самим виступають її світоглядно - методологічними орієнтирами та програмують поведінку в суспільстві. Сутнісними ознаками філософії є раціональність, прагнення до побудови універсальних теорій, пошук дефініцій та найзагагальніших узагальнень, рефлексивність (знання про саме знання), критичність, вічний пошук істини та сенсу буття. Тобто, філософія не маючи єдиної форми є світоглядним, універсальним, плюралістичним знанням, що відображає прагнення людини до самопізнання та осмислення найзагальніших підстав світу.

Головними проблемами, над якими розмірковують філософи, є проблеми буття (онтологія), людського існування (антропологія), пізнання (гносеологія), свідомості (феноменологія), цінностей (аксіологія), культурного розвитку (філософія культури), історії (історіософія), суспільства (соціальна філософія), моралі (етика), наука (філософія науки), методи (філософська методологія) та ін. Таким чином, визначаючи предмет філософії як відношення людини до світу, яке формує систему моральних цінностей і здійснює духовний аналіз людської діяльності. У час, коли інтереси людства вимагають планетарного підходу до розв’язання світових проблем, філософія інтегрує всі доленосні завдання і цінності людської культури.

Він – ціле чи сукупність непов’язаних між собою предметів, явищ, процесів, які в ньому існують зв’язки) і стану, у якому він перебуває (в стані спокою чи руху, розвитку, що є джерелом руху і розвитку). • онтологія (теорія буття), що досліджує принципи світоустрою; • гносеологія (теорія пізнання), зайнята вивченням загальних принципів, форм і методів пізнання; • антропологія (вчення про людину), що включає в себе аксіологія (загальну теорію цінностей), етику (теорію моралі), естетику (теорію прекрасного); • соціальна філософія (теорія суспільства та його історичного розвитку). Щоб розібратися в цьому різноманітті навчань, варто зробити їх саму загальну класифікацію, виявивши шляхи вирішення найбільш важливих проблем в основних розділах філософії. Загальна ознака безлічі речей, процесів, явищ, які фіксує людина в своєму сприйнятті дійсності, зводиться до того, що всі вони існують, наявні як якась даність. Категорія буття в самому широкому сенсі є поняття про всеохоплюючої реальності, гранично загальне поняття про існування, що включає в себе нескінченне різноманіття як матеріальних, так і духовних явищ. Уже древні філософи усвідомлювали існування двох рядів явищ в самій реальності (це речі, процеси, предмети і уявлення людини про них), тобто розрізняли саму річ і ідею речі. Усвідомивши буття як гранично загальну абстракцію, яка об єднує за ознакою існування найрізноманітніші явища, можна виділити найважливіші прояви (сфери) буття. буття природи - природні неорганічні і органічні форми; - буття людини як унікального істоти, органічної єдності природного і соціального, тілесного і духовного; - буття суспільства як світ духовно - практичної діяльності людей і їх відносин; - буття духу як особливого роду реальності - норм, цінностей, ідеалів і т. Відзначивши вже на початкових етапах своєї історії фундаментальна відмінність двох типів реальності - матеріальної і ідеальної, філософська думка поставила питання про їхнє ставлення. Як співвідносяться між собою дух і природа, свідомість і матерія, суб єкт і об єкт, що з них є основним і що похідним, що первинної, а що - вторинної реальністю. Це питання часто називається основним питанням філософії тому, що з нього починається формування світогляду, від нього залежить вирішення інших філософських проблем. Матеріалізм вважає початком матерію, яка існує поза і незалежно від свідомості, взагалі від будь - якого духовного начала, є первинною по відношенню до нього. Згідно з другим, все суще в світі произво - дно від вищого духовного начала (світового розуму, світової волі, бога творця і промислителя, брахмана - атман і т. Декарта, який вважав, що матерія і свідомість є незалежними один від одного субстанціями, а в людині матеріальні і психічні процеси йдуть паралельно, незалежно один від одного. Однак є філософи, які в тій чи іншій формі оскаржують можливість достовірного пізнання світу, говорять про принципову обмеженість пізнавальних здібностей людини.

Агностицизм - це переконання, установка, а у ряду мислителів - розгорнуте і обгрунтоване вчення про неможливість достовірного пізнання глибинної сутності явищ, фундаментальних закономірностей дійсності. Через всю гносеологию в явному або неявному вигляді проходить конфронтація агностицизму і гносеологічного реалізму; протиборство цих позицій присутній і в сучасній теорії пізнання. Емпіризм, який вважає досвід найбільш надійним джерелом достовірних знань, і раціоналізм, який вважає таким джерелом логічні процедури, проходять рука об руку через всю історію філософії, не припиняючи полеміки про способи наближення людського розуму до істини.

В античній культурі людина постає органічною частиною космосу - природного і соціального, і сам є мікрокосмом, в якому гармонійно поєднуються краса тіла і чесноти душі. Середньовічна християнська філософія бачить в людині образ і подобу бога, пошкоджений гріхопадінням, і вважає сенсом його життя набуття царства небесного. Етика - це теорія моралі, причому філософи в усі часи не лише вивчали моральні цінності, прагнули визначити сутність добра і зла, а й створювали моральні ідеали, які мали в певних випадках глибокий вплив на суспільство. Важливо було з ясувати, чи можливе застосування методів, розроблених раніше в природознавстві, для вивчення суспільства - предмета, принципово іншого, ніж природа. Походження і сутність державної влади, співвідношення різних сфер соціального буття - економіки, політики, релігії, моралі, мистецтва та інших, взаємовідношення особистості і суспільства. Філософія – людське мислення, один з видів людської життєдіяльності, теоретична форма світогляду; особливий вид мислення, на якому думка усвідомлює себе саму у своєму ставленні до дійсності та шукає остаточних, абсолютних засад для власних актів і людського самоствердження у світі. Філософія як особлива сфера людського знання і пізнання виникла на основі світоглядних пошуків та орієнтацій людини, що постають як необхідність з погляду людського життєвого вибору та самоствердження. Постаючи теоретичною формою світогляду, філософія набуває певних особливостей, таких, як узагальнювальний характер знання, принциповий людино центризм, прагнення досягти абсолютів та ін. На відміну від окремих наук, що вивчають деякі області дійсності, предметом філософії є найзагальніші риси дійсності, основи буття і пізнання, що вивчаються не безпосередньо, а через узагальнення даних інших наук та осмислення всієї існуючої культури, її світоглядних структур. Спочатку на західному узбережжі малої азії (в іонії), потім у грецьких містах, південної італії, у прибережних грецьких містах острова сицилія й нарешті, власно в греції – в афінах (v. Характерна риса давньогрецької філософії складається, насамперед у протиставленні філософських міркувань практичної діяльності, у її своєрідному відношенні до міфології. Грецька філософія зародилася не як область спеціальних філософських досліджень, а в нерозривному зв язку з науковими знаннями – математичними, природничо - науковими, із зачатками політичних понять, а також з міфологією й мистецтвом. Філософія античності розвивається за умов утвердження зрілих рабовласницьких відносин, встановлення демократії, розвитку контактів з іншими регіонами світу.

Антична філософія уперше окреслила основні напрями філософської проблематики, визначивши на віки людське розуміння світу, космосу, антична філософія, висунувши і розробивши цілу низку ідей. Вивчаючи вихідні іде античної філософії, можна простежити розвиток людського мислення від простої єдності до диференційованої багатоманітності та свідомої деталізації.